Анджело Моретті
9.07.2022
У кіносимволі радянської народної традиції «Весілля в Малинівці» є сцена, в якій українці можуть побачити про свої багатовікові страждання від гноблення: літній селянин знімає та одягає шапку із символом Червоної Армії. , щоб спробувати далі «жити», не турбуючи чергових окупантів, більшовиків, бандитів чи козаків… Історії, які ми чули безпосередньо у Києві, дуже нагадують ту сцену: у лютому 2014 року лише за гуркотом кулеметів жителі Сходу дізналися, що їх місцеві українські правителі повалені і що з цього моменту командують ті, хто у камуфляжі, без символів конкретної армії.
З того часу, як у листопаді 1917 року Україна намагалася проголосити та жити самостійно, у ній майже ніколи не було миру. Сфери напруженості завжди були множинними: з більшовиками, зацікавленими у приєднанні до майбутніх радянських республік, і із західними імперіями, які прагнули із заходу зайняти найважливіші райони. Так само, як і сьогодні, у світовій економіці кожна українська криза означає «пшеничну кризу», і саме тому мир між Сходом та Заходом, підписаний 3 березня 1918 року в Брест-Литовську, називався «хлібним миром», підписаним на тілі українців, які невдовзі знову будуть окуповані Радами. До 1991 року. Навіть сьогодні основний сюжет, який описує ситуацію в Україні, зовсім не помічає глибинних потреб народу, дискусія поглинута суперечками про причини та помилки чужих апетитів.
Що здається нам неймовірним після активного слухання, проведеного делегацією MEAN у Києві, так це те, що немає гіршого ставлення до події в Європі, ніж ставлення до «Євромайдану», який досі розглядається лише відповідно до задіяних сфер впливу (Росія та Захід). Майдан став найбільшим проєвропейським народним мітингом за останні десятиліття, оскільки через два роки британці відсвяткували Brexit. Свідчення тих, хто його надихнув і пережив, становлять унікальну історію, яка узгоджується із сьогоднішнім опором: українці боролися за те, щоб їх визнали європейцями, і щоб вони не повернулися до сфери впливу Росії.
Воістину популярна казка, яка підтверджувалася нам у всіх переплетених діалогах: Янукович вимагає «асоціації з ЄС», і негайною реакцією Росії став виклик прем’єр-міністра України до Кремля. Після повернення з Москви в листопаді 2013 року прем’єр повідомив своїм виборцям, що угода про асоціацію не виконуватиметься «з серйозних причин національної безпеки». Однак багато українців не збиралися відступати і зрадити вогню та мечу свою головну площу, повна назва якої – площа Незалежності, яка увійшла в історію як «Майдан». Повстання закінчилося сотнею вбитих поліцією демонстрантів та сотнями поранених, але насамперед перемогою проєвропейських позицій. Як оголосив Янукович, звіт про переломний момент надходить негайно: частина російськомовного населення піднімається, і російські військові та воєнізовані угруповання вторгаються на Схід. Крим взято Москвою. Українська реакція спрацьовує, навіть тут у артикулованій формі: військовій та воєнізованій. І починається війна, яка у 2022 році стає страшною путінською «спецоперацією».
Ті, хто на стороні Європи справедливо просять миру та відмови від зброї, не повинні ігнорувати те, що українці сьогодні є єдиним народом, який все ще просить стати частиною Європи. Щоб «почути» та зрозуміти, потрібно приїхати на цю площу та пообідати у ресторані «Остання барикада», у підземному приміщенні, де зберігаються предмети та свідчення проєвропейського повстання. Що робити після цього? Переглянути те, що розповідають, бо українці мають моральну силу стати архітекторами свого миру, а не його об’єктом, захищаючи інтереси інших. Шукаючи шляхи до можливого перемир’я, ми маємо підтримувати українське громадянське суспільство, щоб цього разу не було «Мир заради пшениці», за рахунок України, а самі українці мають стати архітекторами хлібозаготівель світу у вільній та європейській Україні. Сьогодні цей народ не хоче знімати шапки перед новим окупантом, ми маємо підтримати його всією силою дипломатії не лише у діалозі між державами, а й насамперед «знизу» завдяки дружбі між народами.